Η ΑΘΠ ο Οικουμενικός Πατριάρχης Βαρθολομαίος Α’ για τον νέο Πάπα Λέοντα ΙΔ’ | STS el Patriarca Ecuménico Bartolomé I por el nuevo Papa León XIV

 https://www.youtube.com/watch?v=_Qc8rsDOzeU

Σκέψεις για τον Πάπα Φραγκίσκο | Reflexiones sobre el Papa Francisco

 

ΕΛΛ >>> ESP 

Με αφορμή την κοίμηση του Πάπα Φραγκίσκου και την επί θύραις εκλογή του διαδόχου του, θα ήθελα να μοιραστώ κάποιες σκέψεις οι οποίες βγαίνουν κατευθείαν από την καρδιά μου. Πρώτον ως Χριστιανού και δεύτερον ως Χριστιανού επισκόπου της Ορθοδόξου Εκκλησίας. 

Στην λειτουργική εμπειρία της Εκκλησίας, οι επόμενες Κυριακές από το Πάσχα είναι η Κυριακή του Θωμά και η Κυριακή Αγίων Γυναικών Μυροφόρων. Στην εμπειρία της Εκκλησίας έχει μείνει η φράση «ο άπιστος Θωμάς», αλλά πάλι στην λειτουργική εμπειρία της Εκκλησίας αναγράφεται πολλές φορές «Ω της καλής απιστίας σου Θωμά». 

Ότι πραγματικά, η απιστία του Θωμά, ήταν αυτή που επιβεβαίωσε, πιστοποίησε την μαρτυρία της αληθούς Ανάστασης του Χριστού. Διότι, ο ίδιος ο Θωμάς, προφασιζόμενος την απιστία του, άγγιξε την τρυπημένη από τη λόγχη του στρατιώτη πλευρά, όταν ο Χριστός ήταν πάνω στον σταυρό. Αγγίζοντας δε ο Θωμάς την πλευρά του Χριστού, εκείνη τη στιγμή διαπίστωσε, ένιωσε, το ζωντανό μυστήριο της Ανάστασης του Χριστού.

Η επόμενη Κυριακή, σε εμάς τους Ορθοδόξους, είναι αφιερωμένη στις Μυροφόρες γυναίκες, οι οποίες αποφάσισαν, πρωί πρωί μετά την εορτή του Σαββάτου του Πάσχα, να πάνε και να αρωματίσουν τον Χριστό, όπως ήταν το έθιμο των Ιουδαίων. 

Δεν φοβήθηκαν. Αποφάσισαν να πάνε να κάνουν το χρέος τους. Το Ευαγγελικό ανάγνωσμα μας περιγράφει ότι οι ίδιες βρήκαν ανοιχτή την σπηλιά, με την μεγάλη πέτρα να έχει αποκυλισθεί, και να κάθεται δίπλα στον τάφο του Χριστού ο φωτεινός Άγγελος λέγοντάς τους «Τι ζητείτε τον ζώντα μετά των νεκρών;»

Πιστεύω προσωπικά ότι η ζωή του Πάπα Φραγκίσκου κινήθηκε ανάμεσα σε αυτές τις δύο καταστάσεις. Στην απιστία πολλών ανθρώπων όσον αφορά το πρόσωπο του Χριστού αυτό καθαυτό, αλλά και όσον αφορά την ύπαρξη και την υπηρεσία και την διακονία της Εκκλησίας στον κόσμο. Ο ίδιος ο Πάπας, απέδειξε με την απλή του, προσιτή του, ανθρώπινη, εκτεθειμένη ανθρώπινη αγαπητική του προσωπικότητα, ότι ο καθένας μπορεί να αγγίξει τον Χριστό. 

Όχι απλά μπορεί να αγγίξει τον Χριστό, μπορεί να αγγίξει το τραύμα του Χριστού το οποίο είναι αυτό ακριβώς που γιατρεύει τον Άνθρωπο. 

Στην Ορθόδοξη υμνογραφία, έχουμε αυτήν την πανέμορφη φράση, ότι ο Χριστός ήρθε για να σώσει «το Μέγα Τραύμα», δηλαδή τον άνθρωπο. 

Ο Πάπας Φραγκίσκος, με την απλότητά του, προσπάθησε και ο ίδιος άγγιζε τους τραυματισμένους ανθρώπους, πιστεύοντας ότι με αυτόν τον τρόπο πιστοποιεί ο ίδιος, μαρτυρεί ο ίδιος ότι ο αναστημένος Χριστός μπορεί να αγκαλιάσει τους πάντες και να τους γιατρέψει, αρκεί όλοι τους να έχουν την καλή αμφιβολία, την καλή απιστία και την διάθεση να προσέλθουν προς την Εκκλησία.

Το δεύτερο παράδειγμα των γυναικών Μυροφόρων είναι ότι και ο Πάπας προσπάθησε με τον δικό του τρόπο να δώσει το δικό του άρωμα την μαρτυρία της χριστιανικής Εκκλησίας. 

Το δικό του άρωμα θεωρώ και πιστεύω, ότι τόσο απλό όσο και όμορφο. Θεωρώ ότι το χαμόγελο το οποίο συνοδεύει συνεχώς τις φωτογραφίες ή τα βίντεο που αναπαράγονται όλο αυτό το διάστημα, με αφορμή την κοίμησή του, είναι το καλύτερο άρωμα το οποίο μπορεί να δοθεί. Όχι μόνο στην χριστιανική Εκκλησία, όχι μόνο στις διάφορες εκκλησιαστικές κοινότητες, αλλά σε όλη την ανθρωπότητα.

Ο Πάπας Φραγκίσκος μπόρεσε και έδωσε δώρο στην ανθρωπότητα το χαμόγελό του, το οποίο χαμόγελό του ήταν το δικό του άρωμα. 

Προσευχόμαστε λοιπόν όλοι οι Ορθόδοξοι, αλλά και εγώ ως Ορθόδοξος επίσκοπος που διακονώ στην Ισπανία και την Πορτογαλία, ο Θεός να φωτίσει κατ’ αρχήν τους εκλέκτορες και να εκλέξουν άνθρωπο να έχει τη δυνατότητα να πιστοποιήσει το θαύμα της Ανάστασης του Χριστού και να δώσει και ο ίδιος το δικό του άρωμα συνεχίζοντας την παράδοση που έδωσε με την ζωή του ο Πάπας Φραγκίσκος. 

Εύχομαι το χαμογελαστό πρόσωπο του Πάπα Φραγκίσκου να βρει ανάπαυση στην αγκαλιά του Θεού μας, που είναι η πηγή της ζωής, της ειρήνης, της χαράς και της αγάπης.

+Bησσαρίων 
Μητροπολίτης Ισπανίας και Πορτογαλίας 

ESP.

Con motivo del fallecimiento del Papa Francisco y de la inminente elección de su sucesor, quisiera compartir algunas reflexiones que nacen directamente de mi corazón. Primero, como Cristiano, y segundo, como obispo Cristiano de la Iglesia Ortodoxa.

En la experiencia litúrgica de la Iglesia, los domingos posteriores a la Pascua son el Domingo de Tomás y el Domingo de las Santas Mujeres Miroforas. En la experiencia de la Iglesia, ha quedado la expresión «el incrédulo Tomás», pero también en la experiencia litúrgica de la Iglesia se escribe muchas veces «¡Oh, de tu buena incredulidad, Tomás!».

En realidad, la incredulidad de Tomás fue la que confirmó, verificó el testimonio de la verdadera Resurrección de Cristo. Porque, el propio Tomás, alegando su incredulidad, tocó el costado atravesado por la lanza del soldado cuando Cristo estaba en la cruz. Y al tocar Tomás el costado de Cristo, en ese momento percibió, sintió, el misterio vivo de la Resurrección de Cristo.

 El domingo siguiente, para nosotros los Ortodoxos, está dedicado a las mujeres Miroforas, quienes decidieron, muy de madrugada después de la fiesta del sábado de Pascua, ir y perfumar a Cristo, como era la costumbre de los judíos.

No tuvieron miedo. Decidieron ir a cumplir con su deber.

La lectura Evangélica nos describe que ellas encontraron la cueva abierta, con la gran piedra removida, y que junto a la tumba de Cristo estaba sentado el Ángel resplandeciente, diciéndoles: «¿Porqué buscáis al vivo entre los muertos?»

 Creo, personalmente, que la vida del Papa Francisco osciló entre estas dos situaciones. Por un lado, la incredulidad de muchas personas respecto a la persona misma de Cristo, pero también respecto a la existencia, el servicio y la misión de la Iglesia en el mundo.

El mismo Papa demostró, con su sencilla, accesible, expuesta, humana y amable personalidad, que cualquiera puede tocar a Cristo.

No solo puede tocar a Cristo, sino que puede tocar la herida de Cristo, que es precisamente lo que sana al Hombre.

 En la himnografía ortodoxa, tenemos esta hermosa expresión: que Cristo vino para salvar «la Gran Herida», es decir, al hombre.

El Papa Francisco, con su sencillez, intentó también, con su modo, tocar a los heridos, creyendo que así mismo, como testimonio, puede confirmar que el Cristo resucitado puede abrazar a todos y sanarlos, siempre que todos tengan la buena duda, la buena incredulidad y la disposición de acercarse a la Iglesia.

 El segundo ejemplo de las mujeres Miroforas es que también el Papa intentó, a su manera, dar su propio perfume, el testimonio de la Iglesia cristiana. Su propio aroma, considero y creo, que es tan simple como hermoso. Considero que la sonrisa que acompaña continuamente las fotos o videos que se han difundido durante todo este tiempo, con motivo de su fallecimiento, es el mejor perfume que se puede ofrecer. No solo a la Iglesia cristiana, sino a todas las comunidades eclesiásticas y a toda la humanidad.

El Papa Francisco logró ofrecer a la humanidad su sonrisa, sonrisa la cual fue su propio aroma.

Oramos, por lo tanto,  todos los Ortodoxos, y también yo, como obispo Ortodoxo que sirve en España y Portugal, para que Dios ilumine en primer lugar a los electores y elijan a una persona que tenga la capacidad de certificar el milagro de la Resurrección de Cristo y que también pueda ofrecer su propio aroma, continuando la tradición que el mismo Papa Francisco dejó con su vida.

 Deseo que el rostro sonriente del Papa Francisco encuentre descanso en el abrazo de nuestro Dios, que es la fuente de la vida, de la paz, de la alegría y del amor.

+Bessarión 
Arzobispo-Metropolitano de España y Portugal 

Ὁ Κύριός μου καὶ ὁ Θεός μου. | ¡Señor mío, y Dios mío! | My Lord and my God!

 

MESSAGE OF THE ECUMENICAL PATRIARCH ON THE REPOSE OF POPE FRANCIS

“In an atmosphere of great Paschal joy, this morning, Monday of Renewal Week, came the sorrowful news of the repose of Pope Francis, a precious brother in Christ, with whom from the very moment of his ascent to the papal throne, we had a fraternal friendship and collaboration for the good of our Churches, for their further rapprochement, and for the good of humanity.
Throughout these twelve years of his Papacy, he stood as a faithful friend, a fellow pilgrim and supporter of the Ecumenical Patriarchate, a genuine friend of Orthodoxy, a true friend of the least of the Lord’s brethren, on whose behalf he often spoke, acted, and even washed their feet in an example of true humility and brotherly love.
We shall always remember him.
When in 2014, just one year after his election and inauguration, upon my proposal and initiative, we went to Jerusalem and prayed on our knees side by side before the Lord’s Tomb, and had meetings and discussions during those two or three days we spent together in the Holy Land; I said to him: ‘Your Holiness, in a few years we shall mark the 1700th anniversary of the convocation of the First Ecumenical Council in Nicaea of Bithynia. It would be a wonderful and symbolic act for us to go together, to celebrate this historic anniversary, and to speak about the further path of our sister Churches toward the common Chalice.’
He showed enthusiasm and said: ‘It is a tremendous thought, a tremendous idea and proposal. If we are well, God willing, let us make this pilgrimage to Nicaea. If not—if the Lord does not permit it—then our successors.’
Indeed, he very much wished to come within the current year to celebrate this historic anniversary jointly, and he stated this many times in the media and to representatives of the Ecumenical Patriarchate who visited him from time to time in Rome.
As we say, it was not meant to be that he should come in person. If I myself am well, of course the Ecumenical Patriarchate will do something in this regard. It will not let this historic anniversary pass unnoticed. As for the Catholic Church, it will depend on the person, views, and intentions of the elected Pope—whether he will wish and when he will want to come with us to Nicaea (Iznik) and underline the importance of this great anniversary, a most significant event in the history of Christianity.
Today, as we gather at the Ecumenical Patriarchate with all the holy Hierarchs of the All Venerable Ecumenical Throne (that is, those serving in Türkiye) to exchange the fraternal greeting of the Risen Christ, we commemorate the beloved figure of the recently reposed Pope Francis and we all pray, ‘with one mouth and one heart,’ for the repose of his soul in the land of the living and in the tents of the righteous. We pray that the Lord of life and death will reward him for his many labours for the Church and humanity and will raise upon the Throne of Saint Peter a worthy successor, one who will embrace and adopt the visions of Pope Francis and continue his valuable work for all humanity—especially for Christendom, and even more particularly for the rapprochement of our sister Churches, with the ultimate goal of their full encounter in the common Chalice.
May your memory be eternal, brother Pope Francis.”

https://ec-patr.org/statement-by-the-ecumenical-patriarch-on-the-repose-of-pope-francis/

Ευχές Μητροπολίτου | Saludos del Metropolita | Saudações da metropolita | Wishes from the Metropolitan

ОГЛАСИТЕЛЬНЕ СЛОВО ПЕРЕД ПОЧАТКОМ СВЯТОГО І ВЕЛИКОГО ПОСТУ

 

+ ВАРФОЛОМІЙ

Милістю Божою

Архиєпископ Константинопольський — Нового Риму

і Вселенський Патріарх

Усій Повноті Церкви,

Нехай благодать і мир

Від Господа і Спаса нашого Ісуса Христа,

Разом з нашою молитвою, благословінням і прощенням

буде з усіма Вами.

* * *

Всечесні браття Ієрархи та благословенні чада у Господі,

Знову, з волею та благодаттю Бога, що дарує всяке добро, ми вступаємо до Святої і Великої Чотиридесятниці, благословенного періоду посту та покаяння, духовної пильности та шляху з Господом, що приходить на свої добровільні страждання, для того щоб досягти поклоніння Його славному воскресінню і стати гідними нашого власного переходу від земного до «того, чого не бачили очі й не чули вуха, і до того, куди людське серце не піднялося» (1 Кор 2,9).

У ранній Церкві Святий і Великий Піст був періодом підготовки оглашенних, чиє хрещення відбувалося під час Божественної Літургії Воскресіння. Цей зв’язок із хрещенням також зберігається завдяки розумінню та досвіду Великого Посту як досконалого періоду покаяння, яке описується як «оновлення хрещення», «друге хрещення», «договір з Богом на друге життя», іншими словами, відродження дарів хрещення та обіцянки Богові на початку нового способу життя. Служби та піснеспіви цього періоду пов’язують духовну боротьбу вірних з очікуванням Господньої Пасхи, внаслідок чого сорокаденний піст випромінює аромат пасхальної радости.

Святий і Великий Піст — це можливість усвідомити глибину та багатство нашої віри як «особистої зустрічі з Христом». Правильно підкреслюється, що християнство є «надзвичайно особистим», не маючи на увазі, що воно є «індивідуалістичним». Вірні «зустрічають, упізнають і люблять одного й того самого Христа», який «один і єдиний, виявив справжню і досконалу людину» (Миколай Кавасілас). Він запрошує всіх людей — і кожну людину окремо — до спасіння, щоб відповідь кожного завжди була «ґрунтована на спільній вірі» і «водночас була унікальною».

Ми пам’ятаємо слова Святого Павла, що «живу вже не я, а живе Христос у мені. А що живу тепер у тілі, то живу вірою в Божого Сина, який полюбив мене й видав себе за мене» (Гал 2,20). У цьому випадку слова «в мені», «я» і «за мене» не суперечать словам «у нас», «ми» та «за нас» із посиланням на наше «спільне спасіння». Апостол свободи, цілком вдячний за небесні дари Його відродження в Христі, «те, що спільне, робить своїм власним», ніби предвічне Слово Боже втілилося, було розп’яте і воскресло «для нього особисто».

Наш досвід віри «унікальний» та «глибоко особистий» як свобода, яку нам дає Христос, яка водночас є «по суті церковною», досвідом «спільної свободи». Ця справжня свобода в Христі виражається як любов, що застосовує підтримку нашого конкретного ближнього, як це описано в притчі про милосердного самарянина (Лк 10,30-37) та в уривку про останній суд (Мт 25,31-46), але також як повага й турбота про світ і євхаристійний підхід до творіння. Свобода в Христі має особисту і цілісну природу, яка особливо розкрита під час Святої і Великої Чотиридесятниці в розумінні подвигу та посту. Християнська свобода, як екзистенційна автентичність і повнота, не передбачає похмурої аскези, життя без благодати та радости, «ніби Христос ніколи не приходив». Більше того, піст — це не лише «утримання від їжі», але «відмова від гріха», боротьба з егоїзмом, любляче відходження від себе до брата, що потребує «серця, яке горить заради всього творіння». Цілісна природа духовности ґрунтується на досвіді великого посту як подорожі до Пасхи і як передчуття «славної свободи дітей Божих» (Рим 8,21).

Молимося, щоб Спаситель наш Ісус Христос сподобив нас пройти шлях Святого і Великого Посту з подвигом, покаянням, прощенням, молитвою та благочестивою свободою. І ми закінчуємо словами нашого духовного отця, блаженної пам’яти митрополита Халкидонського Мелітона, під час Божественної Літургії Сиропусної неділі 1970 року в митрополичому соборі Афін: «Вступаючи в Святу Чотиридесятницю, нас очікує в кінці бачення, чудо та досвід воскресіння, головний досвід Православної Церкви. Прагнімо до цього бачення та досвіду, отримавши і подавши прощення, не лише постом від м’яса та олії, не з почуттям лицемірства, але з божественною свободою, в дусі й істині, в дусі істини, в істині духа».

Святий і Великий Піст 2025 року

+ ВАРФОЛОМІЙ Константинопольський,

Палкий молитвенник перед Богом за всіх вас

PATRIARCHAL ENCYCLICAL FOR HOLY PASCHA

 

 

PROT. NO. 251

 

+ B A R T H O L O M E W

By God’s Mercy

Archbishop of Constantinople-New Rome and Ecumenical Patriarch

To the Plenitude of the Church:

May the Grace, Peace and Mercy of Christ Risen in Glory be with you All

 

Most honorable brother Hierarchs,

Dearly beloved children,

By God’s mercy and strength, we have journeyed through prayer and fasting across the ocean of Holy and Great Lent, finally reaching the splendid feast of Pascha, and we praise the Lord of glory, who descended to the depths of Hades and “achieved the entrance for all to Paradise” through His raising from the dead.

The Resurrection is not the remembrance of an event from the past, but the “good change” of our existence, “another birth, an alternate life, a different kind of living, the transformation of our very being.”[1] And in the Risen Christ, the entire creation is renewed together with humanity. When we chant in the 3^rd Ode of the Paschal Canon, that “Now everything is filled with light—heaven, earth, and all things beneath the earth; therefore, let all creation celebrate the resurrection of Christ, in which everything has been established,” we proclaim that the universe is founded on and filled with unfading light. The phrases “before Christ” and “after Christ” ring true not only for the history of the human race, but also for the sake of all creation.

The Lord’s raising from the dead constitutes the nucleus of the Gospel, the stable point of reference for all the books of the New Testament, as well as for the liturgical life and devotion of the Orthodox Christians. Indeed, the words “Christ is Risen!” summarize the theology of the Church. The experience of the abolition of the dominion of death is a source of ineffable joy, “free from the bonds of this world.” “All things are filled with joy upon receiving the taste of resurrection.” The resurrection is an explosion “of great joy” and permeates the entire life, ethos and pastoral ministry of the church as the foretaste of the fullness of life, knowledge and life of the eternal kingdom of the Father, Son, and Holy Spirit. Orthodox faith and pessimism are contradictory phenomena.

Pascha is for us a feast of freedom and victory over alienating forces; it is the churchification of our existence, an invitation to collaborate for the transfiguration of the world. The history of the Church is rendered “a great Pascha” as the journey toward “the liberation in glory of the children of God” (Rom. 8.21). The experience of resurrection reveals the center and eschatological dimension of freedom in Christ. Biblical references to the Savior’s resurrection demonstrate the power of our freedom as believers; it is in this freedom alone that the “great miracle” is manifested, which remains inaccessible to every oppression. “The mystery of salvation belongs to those who desire it freely, not to those who are tyrannized against their will.”[2] Accepting the divine gift as a “transition” of the believer toward Christ is the voluntary existential response to the loving and saving “transition” of the Risen Lord toward humankind. For “without me, you cannot do anything” (Jn 15.5).

The mystery of the Lord’s resurrection to this day continues to shatter the positivistic certainties of those who deny God as “the denial of human will,” as well as the advocates of “the fallacy of self-fulfillment without God” and the admirers of the contemporary “man-god.” The future does not belong to those imprisoned in a self-sufficient, stifling and narrow earthly existence. There is no authentic freedom without resurrection, without the perspective of eternity.

For the Holy Great Church of Christ, one source of such resurrectional joy is also found this year in the common celebration of Easter by the entire Christian world, along with the commemoration of the 1700^th anniversary of the First Council of Nicaea, which condemned the heresy of Arius, who “diminished within the Trinity the one Son and Word of God,” and which established the way of calculating the date for the feast of our Savior’s resurrection.

The Council of Nicaea inaugurates a new age in the conciliar history of the Church, the transition from the local to the ecumenical synodal level. As we know, the First Ecumenical Council introduced the non-biblical term “homoousios (of one essence)” to the Symbol of Faith, albeit with a clear soteriological reference, which remains the essential characteristic of church doctrines. In this sense, the celebrations of this great anniversary are not a return to the past, inasmuch as the “spirit of Nicaea” exists unspoiled in the life of the Church, whose unity is associated with the correct understanding and development of its conciliar identity. Discussion on the First Ecumenical Council of Nicaea reminds us of the common Christian archetypes and the meaning behind the struggle against the perversion of our spotless faith, encouraging us to turn toward the depth and essence of Church tradition. The joint celebration this year of the “most holy day of Pascha” highlights the timeliness of the subject, the solution of which not only expresses the respect of Christianity for the decrees of the Council of Nicaea, but also the awareness that “there should be no differentiation in such sacred matters.”

With these sentiments, filled with the light and joy of the Resurrection, while proclaiming “Christ is Risen!” with jubilation, let us honor the chosen and holy day of Pascha with a heartfelt confession of our faith in the Redeemer, who trampled down death by death and granted life to all people and all creation, through our faithfulness to the sacred traditions of the Great Church as well as through sincere love for our neighbor, for the glorification by us all of the heavenly name of the Lord.

 

At the Phanar, Holy Pascha 2025

+ Bartholomew of Constantinople

Fervent supplicant for you all

to the Risen Lord

---

[1] Gregory of Nyssa, On the Resurrection of our Lord, PG 46.604.

[2] Maximus Confessor, On the Lord’s Prayer, PG 90.880.

ENCÍCLICA PATRIARCAL PARA A SANTA PÁSCOA

 

PROT. N. 251

 

+ B A R T H O L O M E U

Pela Graça de Deus

Arcebispo de Constantinopla-Nova Roma e Patriarcado Ecumênico

À Plenitude da Igreja:

Que a Graça, a Paz e a Misericórdia de Cristo Ressuscitado na Glória estejam com todos vós!

 

Honorabilíssimos irmãos hierarcas,

Filhos amados no Senhor,

Pela misericórdia e força de Deus, atravessamos com oração e jejum o oceano da Santa e Grande Quaresma, e finalmente alcançamos a esplêndida festa da Páscoa. Louvamos o Senhor da glória, que desceu às profundezas do Hades e, por Sua ressurreição dentre os mortos, “abriu a entrada do Paraíso a todos”.

A Ressurreição não é a lembrança de um evento já ocorrido, mas a “boa mudança” de nossa existência, “um novo nascimento, uma vida alternativa, uma forma diferente de viver, a transformação do nosso próprio ser.”[1] E, no Cristo Ressuscitado, toda a criação é renovada juntamente com a humanidade. Quando cantamos, na 3ª Ode do Cânon Pascal, que “Agora tudo está pleno de luz — o céu, a terra e todas as coisas debaixo da terra; portanto, que toda a criação celebre a ressurreição de Cristo, na qual tudo foi estabelecido,” proclamamos que o universo está fundamentado e repleto de luz imperecível. As expressões “antes de Cristo” e “depois de Cristo” são verdadeiras não apenas para a história do gênero humano, mas também para toda a criação.

A ressurreição do Senhor dentre os mortos constitui o núcleo do Evangelho, o seguro ponto de referência para todos os livros do Novo Testamento, bem como para a vida litúrgica e a devoção dos cristãos ortodoxos. De fato, as palavras “Cristo Ressuscitou!” resumem a teologia da Igreja. A experiência da abolição do domínio da morte é fonte de uma alegria indizível, “livre das amarras deste mundo.” “Todas as coisas se enchem de alegria ao experenciar a ressurreição.” A ressurreição é uma explosão “de grande alegria” que permeia toda a vida, o ethos e o ministério pastoral da Igreja como o prenúncio da plenitude da vida, do conhecimento e da existência no reino eterno do Pai, do Filho e do Espírito Santo. A fé ortodoxa e o pessimismo são fenômenos contraditórios.

A Páscoa é para nós a festa da liberdade e da vitória sobre as forças que alienam; é um chamado para que nossa existência se torne eclesial, um convite à colaboração para a transfiguração do mundo. A história da Igreja se torna “uma grande Páscoa”, como jornada rumo à “libertação na glória dos filhos de Deus” (Rm 8,21). A experiência da ressurreição revela o centro e a dimensão escatológica da liberdade em Cristo. As referências bíblicas à ressurreição do Salvador demonstram o poder da nossa liberdade como crentes; é somente nessa liberdade que o “grande milagre” se manifesta — um milagre que permanece inacessível a toda forma de opressão. “O mistério da salvação pertence àqueles que o desejam livremente, não àqueles que são tiranizados contra a própria vontade.”[2] Aceitar o dom divino como uma “passagem” do crente para Cristo é a resposta existencial voluntária ao amoroso e salvífico “êxodo” do Senhor Ressuscitado em direção à humanidade. Pois “sem mim, nada podeis fazer” (Jo 15,5).

O mistério da ressurreição do Senhor continua, até os nossos dias, a abalar as certezas positivistas daqueles que veem Deus como uma suposta negação da liberdade humana. Desafia também os que promovem a falácia da autorrealização sem Deus, bem como os admiradores do moderno “homem-deus”. O futuro não pertence aos que permanecem confinados a uma existência terrena autossuficiente, estreita e sufocante. Não há liberdade verdadeira sem a ressurreição, sem a perspectiva da eternidade.

Para a Santa e Grande Igreja de Cristo, uma fonte adicional dessa alegria pascal, neste ano, é também a celebração comum da Páscoa por todo o mundo cristão, juntamente com a comemoração dos 1700 anos do Primeiro Concílio de Niceia. Esse Concílio condenou a heresia de Ário, que “diminuía, dentro da Trindade, o único Filho e Verbo de Deus”, e estabeleceu o modo de cálculo da data da festa da ressurreição do nosso Salvador.

O Concílio de Niceia inaugura uma nova era na história conciliar da Igreja, marcando a transição do nível sinodal local para o ecumênico. Como sabemos, o Primeiro Concílio Ecumênico introduziu no Símbolo da Fé o termo não bíblico homoousios (“consubstancial” ou “da mesma essência”), com uma clara referência soteriológica — característica essencial das doutrinas da Igreja. Nesse sentido, as celebrações deste grande aniversário não representam um simples retorno ao passado, pois o “espírito de Niceia” permanece íntegro na vida da Igreja, cuja unidade está intimamente ligada à correta compreensão e ao desenvolvimento de sua identidade conciliar.

A reflexão sobre o Primeiro Concílio Ecumênico de Niceia nos recorda os arquétipos cristãos comuns e o sentido da luta contra a corrupção da fé imaculada, incentivando-nos a voltar ao âmago e à essência da tradição eclesial. A celebração conjunta, neste ano, do “santíssimo dia da Páscoa” ressalta a atualidade desse tema, cuja solução não apenas expressa o respeito do Cristianismo pelas decisões do Concílio de Niceia, mas também a consciência de que “não deve haver distinções em matérias tão sagradas.”

Com esses sentimentos, repletos da luz e da alegria da Ressurreição, proclamando com júbilo “Cristo Ressuscitou!”, celebremos com honra o dia eleito e santo da Páscoa, confessando de coração nossa fé no Redentor, que pela morte venceu a morte e concedeu vida a toda a humanidade e a toda a criação. Façamos isso por meio da nossa fidelidade às sagradas tradições da Grande Igreja e pelo amor sincero ao próximo, para que todos nós glorifiquemos o nome celeste do Senhor

 

No Phanar, Santa Páscoa 2025.

 

+ Bartholomeu de Constantinopla

Fervoroso suplicante por vós todos

ao Senhor Ressuscitado

---

[1] Gregório de Nissa, Sobre a ressurreição de nosso Senhor, PG 46.604.

[2] Máximo Confessor, Sobre a Oração do Senhor, PG 90.880.

ENCÍCLICA PATRIARCAL PARA LA SANTA PASCUA

Nº PROT. 251

 

+ B A R T O L O M É

Por la misericordia de Dios

Arzobispo de Constantinopla-Nueva Roma y Patriarca Ecuménico

Al pléroma de la Iglesia:

Que la Gracia, la Paz y la Misericordia de Cristo resucitado en Gloria esté con todos vosotros

 

Honorabilísimos hermanos Jerarcas, queridos hijos:

Por la misericordia y la fuerza de Dios, hemos transitado mediante la oración y el ayuno por el océano de la Santa y Gran Cuaresma, llegando finamente a la espléndida fiesta de la Pascua, y alabamos al Señor de la Gloria, que descendió a las profundidades del Hades y “alcanzó para todos la entrada al Paraíso” mediante su resurrección de entre los muertos.

La Resurrección no es el recuerdo de un hecho del pasado, sino el “buen cambio” de nuestra existencia, “otro nacimiento, una vida alternativa, un tipo diferente de vida, la transformación de nuestra misma esencia”. Y en el Cristo resucitado la creación entera es renovada junto con la humanidad. Cuando cantamos en la III Oda del Canon Pascual que “Ahora todo está lleno de luz: el cielo, la tierra y todas las cosas de debajo de la tierra; por tanto, que toda la creación celebre la resurrección de Cristo, en la cual todo ha sido establecido”, proclamamos que el universo está fundado sobre una luz inextinguible y lleno de ella. Las expresiones “antes de Cristo” y “después de Cristo” son verdaderas, no solo para la historia del género humano, sino para toda la creación.

La resurrección del Señor de entre los muertos constituye el núcleo del Evangelio, el punto fijo de referencia de todos los libros del Nuevo Testamento y de la vida litúrgica y devocional de los cristianos ortodoxos. De hecho, las palabras “¡Cristo ha resucitado!” resumen la teología de la Iglesia. La experiencia de la abolición del dominio de la muerte es fuente de gozo inefable, “libre de las ataduras de este mundo”. “Todas las cosas se llenan de gozo al gustar la resurrección”. La resurrección es una explosión “de gran gozo” que impregna toda la vida, carácter y ministerio pastoral de la Iglesia como anticipo de la plenitud de la vida, el conocimiento y la experiencia del reino eterno del Padre, el Hijo y el Espíritu Santo. La fe ortodoxa y el pesimismo son fenómenos opuestos.

La Pascua es para nosotros una fiesta de libertad y victoria sobre las fuerzas que nos enajenan; es la “eclesialización” de nuestra existencia, una invitación a colaborar para la transfiguración del mundo. La historia de la Iglesia se convierte en “una gran Pascua”, un camino que conduce a “la gloriosa libertad de los hijos de Dios” (Rom 8,21). La experiencia de la resurrección revela el centro y la dimensión escatológica de la libertad en Cristo. Las referencias bíblicas a la resurrección del Salvador demuestran el poder de nuestra libertad como creyentes; solo en esa libertad se manifiesta “el gran milagro”, que sigue siendo inaccesible a cualquier tipo de opresión. “El misterio de la salvación pertenece a los que lo desean libremente, no a los que son tiranizados contra su propia voluntad”. Aceptar el don divino como una “transición” del creyente hacia Cristo es la respuesta existencial voluntaria a la “transición” amorosa y salvadora del Señor Resucitado hacia la humanidad. Pues “sin mí no podéis hacer nada” (Jn 15,5).

El misterio de la resurrección del Señor sigue destruyendo hasta nuestros días las certezas positivistas de quienes niegan a Dios como “el que anula la voluntad humana”, así como a los que abogan por “la falacia de la autorrealización sin Dios” y a los admiradores del “dios-hombre” contemporáneo. El futuro no pertenece a los que se encuentran esclavizados por una existencia terrenal autosuficiente, sofocante y estrecha de miras. No hay verdadera libertad sin resurrección, sin la perspectiva de la eternidad.

Para la Gran Iglesia de Cristo, una fuente de ese gozo de la resurrección también se encuentra este año en la celebración común de la Pascua por todo el mundo cristiano, junto con la conmemoración del 1700º aniversario del I Concilio de Nicea, que condenó la herejía de Arrio, quien “denigraba dentro de la Trinidad al Hijo unigénito y Verbo de Dios”; en dicho Concilio se estableció asimismo el modo de calcular la fecha de la fiesta de la resurrección de nuestro Salvador.

El Concilio de Nicea inaugura una nueva era en la historia conciliar de la Iglesia, la transición del nivel sinodal local al ecuménico. Como sabemos, el I Concilio Ecuménico introdujo el término no bíblico de “homoúsios” (“consustancial”) en el Símbolo de la Fe, aunque con una connotación soteriológica muy clara que sigue siendo la característica esencial de las doctrinas eclesiales. En este sentido, las celebraciones de este gran aniversario no son un regreso al pasado, ya que el “espíritu de Nicea” permanece inalterado en la vida de la Iglesia, cuya unidad se asocia a la recta comprensión y desarrollo de su identidad conciliar. La discusión sobre el I Concilio Ecuménico de Nicea nos recuerda los arquetipos cristianos comunes y el significado que subyace a la lucha contra la perversión de nuestra fe inmaculada, animándonos a volvernos hacia la profundidad y la esencia de la tradición de la Iglesia. La celebración conjunta este año del “santísimo día de la Pascua” subraya la oportunidad del asunto cuya solución no solo expresa el respeto del cristianismo a los decretos del Concilio de Nicea, sino también la conciencia de que “no debería haber diferencia en asuntos tan sagrados”.

Con estos sentimientos, llenos de la luz y del gozo de la Resurrección, mientras proclamamos con júbilo “¡Cristo ha resucitado!”, honremos el escogido y y santo día de la Pascua con una confesión de todo corazón de nuestra fe en el Redentor, que pisoteó la muerte por su muerte y les concedió la vida a todos los pueblos y a toda la creación, a través de nuestra fidelidad a las sagradas tradiciones de la Gran Iglesia y mediante un amor sincero hacia nuestro prójimo para la glorificación por parte de todos nosotros del celestial nombre del Señor.

 

 En el Fanar, Santa Pascua del año 2025

+ Bartolomé de Constantinopla

Fervoroso suplicante por todos vosotros

ante el Señor Resucitado